Приватні судові виконавці - новела сучасного законодавства. Що нас чекає?

Метою прийняття вказаних законів є реформування системи виконання рішень судів та інших органів (далі – рішень), підвищення ефективності діяльності органів та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень, а також забезпечення ефективності виконавчого провадження, своєчасного та повного виконання рішень.

Чи зможе прийняття вказаних законів не лише покращити, а підняти на новий, дійсно ефективний рівень стан виконання судових рішень в державі? Відповідь на це криється в самих законах. Спробую їх проаналізувати та визначити їх позитивні сторони і недоліки. Почну із закону № 2507а «Про виконавче провадження», оскільки саме цей закон визначає умови і порядок виконання рішень, тобто надає відповідну «зброю» виконавцям, і від того, наскільки вона ефективна, в більшій мірі залежить можливість виконання покладених на них завдань.

Частина І

Преамбула закону № 2507а, як і діючого Закону, встановлює, що цей Закон визначає умови і порядок виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку. Однак, закон № 2507а, на відмінну від діючого Закону, взагалі не передбачає можливість добровільного виконання рішення. Нагадаю, що ст. 25 діючого Закону встановлює, що постановою про відкриття виконавчого провадження виконавець надає боржнику строк для самостійного виконання рішення і лише після закінчення цього строку, у разі невиконання рішення боржником, виконавець застосовує заходи примусового виконання, при цьому з боржника за невиконання рішення стягується виконавчий збір у розмірі 10% суми, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. Закон № 2507а взагалі не передбачає надання боржнику строку на добровільне чи самостійне виконання рішення. Примусове виконання рішення починається одразу з дня відкриття виконавчого провадження (ст. 26), після чого на боржника автоматично покладається додатковий обов’язок по сплаті виконавчого збору або винагороди приватному виконавцю, які стягуються за рахунок коштів чи майна боржника. Дане положення законопроекту, на думку його авторів, має стимулювати боржників виконувати судові рішення одразу після набрання ними чинності не допускаючи їх до примусового виконання. При цьому, закон надає строк протягом десяти робочих днів для виконання боржником рішення немайнового характеру (ч. 6 ст. 26 закону № 2507а). 

На мій погляд, питання надання чи ненадання боржнику строку для добровільного виконання рішення є доволі спірним. Не надання боржнику строку для добровільного виконання може взагалі знищити в добросовісного боржника намір на самостійне виконання рішення. Всі розуміємо людську природу на кшталт «доки півень не клюне…». На даний час в практиці виконання існує безліч випадків, коли боржники починають виконувати рішення лише після отримання постанови виконавця про відкриття виконавчого провадження і роблять це саме в строк наданий для самостійного/добровільного виконання. Це здійснюється з однією метою – уникнення додаткових фінансових витрат у вигляді сплати/стягнення виконавчого збору. Що ж може відбуватися на практиці після прийняття вказаного закону у запропонованій редакції?

Приклад: рішення набрало законної сили і в цей же день стягувач отримав виконавчий документ, який вже на наступний день подав виконавцю для виконання, при цьому такі дії стягувача абсолютно законні і більшість стягувачів так і робить. Виконавець в цей же день чи на протязі трьох днів виніс постанову про відкриття виконавчого провадження. У цьому випадку навіть добросовісний боржник за наявності бажання виконати рішення суду просто не встигне це зробити фізично через відсутність відповідного часу. А в подальшому у нього навіть не залишиться бажання сприяти виконанню рішення чи виконати його особисто, адже в будь-якому випадку з нього тепер додатково стягнуть виконавчий збір або винагороду приватного виконавця. А як бути, якщо добросовісний боржник має бажання виконати рішення, однак не має коштів але володіє майном за рахунок продажу якого може погасити заборгованість? Закон № 2507а також не надає такому боржнику ні часу, ні шансу на можливість добровільного виконання рішення шляхом продажу належного майна і погашення боргу. Така процедура  порушує права й боржника, майно якого вже арештовано з метою забезпечення позовних вимог ще на стадії розгляду справи в суді, однак у якого не має коштів для виконання рішення і який сам готовий віддати арештоване майно з метою добросовісного виконання ним рішення суду.  

У процесі виконання можливо ставити перед судом питання відстрочки чи розстрочки виконання, однак це не врятує добросовісного боржника, адже виконавче провадження вже відкрито і боржник апріорі, з дня відкриття провадження, має нести додаткові й по-суті беззаперечні фінансові витрати на виконавчий збір або винагороду приватного виконавця. До речі, ст. 27 діючого Закону надає право боржнику за погодженням з виконавцем у строк для добровільного виконання реалізувати належне йому майно в рахунок повного чи часткового погашення боргу.

Вважаю, що надання боржнику строку для добровільного виконання є, хоч і маленьким, але все ж стимулом до виконання покладеного на нього судом обов’язку, особливо для добросовісного боржника. Фактичне скасування можливості добровільного виконання рішення з одночасним покладенням на боржника додаткових фінансових витрат може викликати зворотній ефект, адже знищується хоч якийсь наявний стимул для добровільного виконання рішення. Крім того, дана ситуація значно погіршує стан найчисельнішої на сьогодні категорії боржників – звичайних громадян, особливо, тих, які є найбільш соціально незахищеними. При цьому, автори законопроекту не врахували й можливість часткового виконання рішення. Якщо добросовісний боржник на сьогодні, виходячи із власних фінансових можливостей, зацікавлений та згоден хоч частково погасити заборгованість за рішенням, то після прийняття закону в запропонованій редакції у нього такий інтерес взагалі зникне. На мою думку, фактичне скасування положення щодо надання боржнику строку на добровільне виконання в першу чергу значно шкодить інтересам саме добросовісних боржників, які мають намір виконати рішення повністю або хоча б частково. В  той же час, скасування положення щодо надання строку на добровільне виконання ніяким чином не завадить боржникам, які мають намір ухилятися від виконання рішення. 

Як я зазначав вище, питання надання чи не надання боржнику строку для добровільного виконання є доволі спірним і для визначення правильної позиції необхідно провести, мабуть, не одну дискусію для врахування всіх існуючих плюсів та мінусів такої позиції. Але це питання необхідно вирішувати вже негайно, бо по суті воно є одним із концептуальних для подальшого розгляду та прийняття закону № 2507а. Якщо «переможе» варіант виконання без надання строку для добровільного виконання, то з преамбули законопроекту слід виключити позицію щодо добровільного виконання рішень. У разі, якщо все ж «переможе» варіант надання боржнику строку для добровільного виконання, в закон необхідно вносити відповідні зміни. При цьому, слід також переглянути оплату роботи приватного виконавця, встановивши, що за відкриття виконавчого провадження та вручення боржнику копії постанови про відкриття виконавчого провадження стягувач сплачує приватному виконавцю відповідну суму саме за надання цих послуг, а вже у разі невиконання боржником рішення в добровільному порядку приватний виконавець отримує винагороду за примусове виконання рішення.

Одразу спростую позицію можливих скептиків, які вважають, що боржнику не слід надавати строк для добровільного виконання, оскільки саме в цей строк боржник може позбутися належного йому майна, що призведе до неможливості виконання рішення. По-перше: якщо судом не накладено арешт з метою забезпечення позову на майно відповідача ще на стадії судового розгляду, то потенційний боржник – відповідач має безліч можливостей позбутися власного майна ще до набрання судовим рішенням законної сили, що на практиці й відбувається. По-друге: при відкритті виконавчого провадження виконавець, за певних умов (ч. 7 ст. 26 закону № 2507а), має право накласти арешт на майно боржника та заборонити його відчуження.  По-третє: звичайний арешт майна боржника чи на стадії судового розгляду, чи у виконавчому провадженні, позбавляє боржника можливості відчуження лише певної категорії майна: нерухомості, транспортних засобів, морських, річкових, повітряних суден, сільськогосподарської техніки, тобто майна, право власності на яке має бути зареєстровано у встановленому порядку і у відповідних реєстрах. В той же час, такий арешт не позбавляє боржника можливості відчужити інше майно, яке не підлягає реєстрації. Наприклад: арешт накладено на будинок – боржник не зможе відчужити лише сам будинок, однак має безліч можливостей позбутися майна, яке знаходиться в цьому будинку і може коштувати навіть дорожче самого будинку: антикварні речі, високохудожні мистецькі твори, картини, дорогі меблі, ювелірні вироби, побутову техніку та інше технічне обладнання тощо. Для того, щоб не дати можливості боржнику відчужити таке майно необхідно здійснити опис та арешт цього майна ще на стадії судового розгляду або при відкритті виконавчого провадження. Тільки в тому випадку, коли виконавець опише майно склавши про це відповідний акт, визначить особу відповідальну за його зберігання, яка несе кримінальну відповідальність за зберігання описаного та арештованого майна, буде забезпечена можливість реального збереження майна, на яке накладено арешт. Отже, надання боржнику строку для добровільного виконання ніяких чином не сприятиме можливості відчуження боржником майна, за рахунок якого можливо виконати рішення. 

До речі, закон № 2507а, як і діючий Закон, не передбачає здійснення опису майна боржника при відкритті виконавчого провадження, хоча попередня редакція закону «Про виконавче провадження» таку виконавчу дію дозволяла вчиняти за умови, якщо стягувач авансує витрати на проведення таких дій. Вважаю, що слід повернути можливість здійснення опису майна боржника при відкритті виконавчого провадження, оскільки винесення постанови про арешт майна боржника і опис майна боржника з одночасним накладенням арешту є різними виконавчими діями.

Частина ІІ

Доволі цікава практика виконання існує в США, з якою я ознайомився у 2003 році. Після набрання рішенням законної сили суд видає виконавчий документ, в якому є відповідні графи щодо майна боржника. Цей виконавчий документ суд надсилає боржнику та зобов’язує його особисто у виконавчому документі вказати перелік належного йому майна, рахунків в банках, грошових зобов’язань на користь боржника тощо та повернути цей виконавчий документ до суду. Копію переліку такого майна суд зобов’язує боржника також надати стягувачу. Після цього суд викликає сторони та в судовому засіданні за погодженням між стягувачем та боржником визначає майно боржника, на яке в подальшому звертається стягнення для забезпечення виконання рішення суду, черговість звернення стягнення тощо. У разі, якщо боржник надав суду неповну інформацію щодо належного йому майна, в тому випадку, якщо це майно буде виявлено на стадії примусового виконання, боржник автоматично втрачає право на оскарження дій виконавця при зверненні стягнення на таке майно. До речі, в США відсутня кримінальна відповідальність за умисне невиконання судового рішення, невиконання рішення суду там розцінюється як неповага до суду, що є кримінальним злочином, за який місцевий суд може ув’язнити боржника на строк до 6 місяців, а федеральний суд – на строк понад 6 місяців.

Наводячи приклад практики виконання рішень в США хочу зауважити, що забезпечення виконання рішення суду необхідно здійснювати ще на стадії судового розгляду справи. В Україні передбачена можливість накладення судом, за клопотанням позивача, арешту на майно відповідача з метою забезпечення позову. Однак, на жаль, цей механізм абсолютно не дієвий і суди лише в окремих, я б сказав, навіть поодиноких випадках, задовольняють такі клопотання і виносять ухвали про накладення арешту на майно відповідача з метою забезпечення позовних вимог. Цілком очевидно, що вказану процедуру слід удосконалити на законодавчому рівні і, на мій погляд, додатково встановити, що ще на стадії розгляду справи суд з’ясовує майновий стан відповідача для визначення можливості реального виконання рішення суду, а вже виходячи із майнового стану відповідача суд визначає спосіб і порядок виконання рішення: за рахунок яких коштів чи майна підлягає стягненню борг; якщо відповідач не має коштів та майна, за рахунок яких доходів боржника має бути виконано рішення; при необхідності одразу застосовує відстрочку чи розстрочку виконання; при неможливості виконання рішення у зв’язку з відсутністю у боржника коштів та майна роз’яснює стягувачу можливість ініціювати процедуру банкрутства боржників, як юридичних осіб, так і фізичних (щодо банкрутства фізичних осіб слід прийняти відповідний закон). Вважаю, що необхідно на законодавчому рівні вирішити питання щодо покладення на суди обов’язку не просто виносити рішення, а при винесенні такого рішення вирішувати питання, пов’язані з можливістю забезпечення його реального виконання. Маю надію, що якщо запровадити такі процедури, на примусове виконання буде надходити значно менше рішень, які вже на час їх прийняття є завідомо такими, що ніколи реально виконані не будуть.   

На відміну від чинної редакції діючого Закону, закон № 2507а визначає принципи виконавчого провадження. Так, ст. 2 закону № 2507а встановлює, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням принципів: верховенства права, обов’язковості виконання рішень, законності, диспозитивності і т.п, всього визначено 11 таких принципів. Однак, далі визначення переліку принципів виконавчого провадження законодавець не пішов і в чому саме полягає зміст цих принципів законопроект не вказує. Хоча доволі цікаво було б прочитати який зміст вкладається, зокрема, в принципи: гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження (законопроект визначає строки здійснення окремих процесуальних дій, однак не визначає строки здійснення самого виконавчого провадження, до речі, ст. 30 діючого Закону такі строки встановлює); співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями та інш. Цілком очевидно, що при подальшій роботі над законом необхідно чітко виписати зміст усіх принципів виконавчого провадження.

Перелік виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню, ст. 3 закону № 2507а доповнює рішеннями інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

В цій же статті 3 допущено суттєвий недолік цього закону.

Так, ст. 35 закону № 2506а «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» встановлює, що приватний виконавець отримує основну винагороду, яка встановлюється у відсотках (розмір винагороди, чомусь, встановлює КМУ) та стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом. Однак, сам закон № 2507а  взагалі не врегульовує порядок стягнення та отримання приватним виконавцем такої винагороди, як і не вказує який процесуальний документ є підставою для її стягнення. Серед переліку виконавчих документів, визначених ст. 3 закону, взагалі відсутні документи, які б передбачали стягнення такої винагороди, тобто відсутні правові підстави для стягнення приватним виконавцем з боржника винагороди за примусове виконання. Частина 6 ст. 48 закону, яка визначає в яких обсягах та розмірах звертається стягнення на майно боржника, також «забула» про винагороду приватного виконавця. Аналогічно «вчиняє» і ч. 3 ст. 56 закону, згідно якої арешт на майно боржника накладається без врахування суми стягнення за винагородою приватного виконавця. При розподілі стягнутих з боржника грошових сум (ст. 45 закону) також проігноровано інтереси приватного виконавця на отримання винагороди, оскільки вказана норма взагалі навіть не згадує про цю винагороду. Таким чином, закон № 2507а фактично позбавляє права приватного виконавця на отримання винагороди за виконання рішення, яка передбачена законом № 2506а.  Не внесення відповідних змін до закону з метою врегулювання цього питання викличе неминучі проблеми у виконавчому провадженні. У зв’язку з цим, у ст. 3 закону № 2507а  перелік виконавчих документів слід обов’язково доповнити постановою приватного виконавця про стягнення винагороди, а також внести відповідні зміни щодо забезпечення її виконання до інших відповідних статей закону № 2507а.

Закон поєднав в одній статті одночасно вимоги до виконавчого документу та підстави і порядок повернення виконавчого документа без прийняття до виконання стягувачу. Дане питання регулюється ст. 4 закону № 2507а, і на мою думку, зовсім не вдало. З обов’язкових вимог до виконавчого документа, які встановлює діючий Закон, нова редакція закону «виключає» наявність банківських рахунків сторін – юридичних осіб, зазначення індивідуального ідентифікаційного номера стягувача та боржника (для фізичних осіб – платників податків) або дані паспорта, якщо особа відмовилася від прийняття ідентифікаційного номера, та строк пред’явлення виконавчого документа до виконання. Натомість, закон встановлює, що у виконавчому документі обов’язково має бути зазначена дата народження боржника – фізичної особи.

Щодо виключення з виконавчого документу такого реквізиту як строк пред’явлення виконавчого документа до виконання зазначу наступне. Ст. 12 закону визначає строки, протягом яких може бути пред’явлено виконавчий документ до виконання. Цілком логічно, що із закінченням цих строків виконавчий документ не підлягає виконанню. Відсутність у виконавчому документі строку пред’явлення його до виконання особливих проблем не створює, знаючи ці строки завжди можна їх вирахувати з дати видачі виконавчого документа, яка є його обов’язковим реквізитом. Це у випадку, якщо їх знаєш. А чи знають ці строки стягувачі, які не володіють юридичними знаннями і яких більшість? Чи не призведе це до випадків, коли через незнання цих строків стягувачі будуть їх пропускати і внаслідок втрачати право на виконання рішення, винесеного на їх користь? На мою думку, наявність у виконавчому документі вказаного строку додає більше зручності для роботи з ним та сприятиме стягувачам не пропускати строки пред’явлення його до виконання.

Олександр Кузь

заступник Голови адвокатського обєднання "Ві Ватес"

адвокат

27.10.2015